Поезії

Суджено

Не зможу жодний раз пройти крізь подих із твоїх легень,

Так само як не зможу не побачити блакить яскраву в світлий день.

І знаю, що ти не пропустиш мою усмішку, хоч і для тебе не вловима,

наче вітер,

Авжеж. Заллєш в моє життя краси, що доведе мене до мученицьких мук.

Не доторкнуся до чарівності твоїх молочних рук,

Та все одно відчую як ти ними вимальовуєш вибагливі страждання в

серці. До палітр

Згорілих наведеш весняну пісню райдужну і воскресиш мене у клітці візерунку ти навіки,

Хоча і буду я повільно помирати… Не знайду, здається, ліки

Від тебе – надзвичайної, казкової фіалки,

Що вніс іонон з дихання твого, котрий затримав порив до кохання назавжди,

Для мене в світі Всесвіт – ти!

Та ти

Не чуєш… Тож іди.

А я сховаюся в розколах скелі свого серця, й тихо споглядатиму на тебе

як це суджено щасливим галкам.

Ніч на 26. 09. 10

***

Сонячна усмішка, місячне дихання, очі зорей.

Весняні пелюстки, схилені стовбурці – осінь душевних алей.

Смуток на райдузі неба, а радість на чорному світлі.

Чарівні чари і дивне дивацтво у мені цвіте,

Мертві тюльпани надій тягнуть промені – знову здіймаються сквітлі.

Наперекір усміхаюсь, хоч серце смутне.

Тепла молитва бадьорого танцю, що лине із уст,

Сиплеться іскрами щастя і топить морозні сніжини бездни.

Блискавки гострі холодного відблиску падають збиті поривом гарячих грудей.

Я підіймаюсь із ями, за хмари похмурі ловлюся. Мало дух мій камінням не згуст,

Але я нагло вриваюсь у битву життя, з кулаками уперто впираюсь в гору далини.

Сонячна усмішка, місячне дихання, очі зорей.

12. 09. 10

Поборовши важкий день

Поборіть

Здув нещастя-вітер кольорові пелюстки -

Я вже втратив мрій великих цвіт, уже й не квітка.

Вирвав чорними руками спілі пишні колоски,

Серце обхопила низина безодні – це пустеля-клітка.

Виїв гнилий рот листки з розквітнувших дерев,

І зів`янувши надії полишили сохнути пусте стебло.

Полонила слабкість сяйво сили – не роздасться буйний рев,

Кам`яніє черствістю і розпадається у попіл тло.

Райдуга моєї віри, наче височене полотно,

Обвисає блідим місяцем із дірами від куль.

Все, що воскресало свіжими безмежними просторами вже залягло на дно,

Здавлене пітьмою смутку – вимирає подих і здихає пульс…

Кістки слабнуть, тілом на холодну землю валюся

І, здається, ось льодяний вислиза кінець…

Та стривожений зривається з джерел відновлення мій дух!

Вибива печаль, розтрощує суцвіття мертвоти! Я бавлюся!

Граюся з життям і смертю, по удару кожен б`є. Однак сильніший я борець!

Кожен раз із прірви я вистрибую і скручую нікчемність всю в собі і роблю з неї лише пух!

Й потім диханням повсталим вибиваю сірості пісок з легень,

Вириваюсь з посмішкою уперед, завоювавши, поборовши новий важкий день!

27. 09. 10

Готовий на подвиг

Щоб відчути поряд серця твій солодко-свіжий подих

Я готовий йти на неймовірний подвиг:

Ніччю – в кошик місяця вкидати золотаві зорі,

Днем – з алей зривати квіти на букет, щоби співали в хорі

Твоїм диханням…

Але екстракт його є неповторний,

Ним розмелеш будь-які сердечка жорна!

Я готовий йти у далечінь до небокраю,

Щоб уста червоні сонця заходу відчуть

І напитись з них твого тепла з легенів Раю…

Я готовий йти, допоки ноги чують під собою путь,

Доки серце хлюпотить на твоїй хвилі – стигнути у вічності я здатен,

Поки сонечко, ромен небес, весняними тюльпанами

З твого клекоту я чую, то в грудях із ангельськими ранами

Мучитись в проваллі неба ладен.

Я би вкрав і у Богині милому обличчю твому усмішку,

Але ця не краща за твою!

Я здійсню будь-що для тебе, хоч би Бог казав, що неможливо…

Тільки одного боюся я зробити, хоч такий сміливий,

Коли поруч повівають твої пелюстки –

Деревом сором`язливим уростаю в землю… І не можу підійти.

17. 10. 10

Втікай

Втікай, кохана, правильно! Втікай,

В обійми до безодні.

Біжи і не зважай,

Що це уже стежина квітами простелена – сьогодні

Всміхається тобі - безмежний, ніжністю наповнений небесний Рай.

Біжи! Обманюй свою душу, обганяй хвилину

Й губись у часі. Це вартує,

Вартує не зважати і вдавати, наче серце бігле вже задихалось й не чує.

Лети на згорених пір`їнах, хай твій попіл черствий сиплеться на мою тільки но воскреслу,

Радісну стежину.

Мій Рай з сльозами на очах всміхається тобі у спину…

24. 08. 10

Меню сайту

Форма входу

Пошук

Календар

Архів записів

Наше опитування

Міні-чат

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1

Гостей: 1

Користувачів: 0

Гарячий відблиск холодної блискавиці

Поезії