Зелений погляд викрадає

Не стійку до тебе духовність,

Котрою легко владарюєш –

Між шелестіння листків.

Шепіт трави…

Обійми долини,

Укуси стовбурців троянд.

Ущипливий, проте незрадний,

Нескінченністю свіжості лине,

Забираючи мій клекіт в себе,

Полишаючи юність мою

В своїй глибині.

О, скільки окраси в очах!

І парки, алеї, стежинки рясні,

Окутані шапочками крапель роси…

Каштанами пахне і віє спів

Безбідний і вільний ластівок,

Зеленоока розрада в моєму житті,

Єдина дорога для мене в Едем.

Засушені шкурки мрій

Звисають, мов тараньки,

На скелеті скаженої надії,

В котрої вирвали з волоссям

Суворі дні всю шкіру…

Здерли, нахабно відштовхнувши оддаль.

«Здохни від знемоги!» -

Кричали підло стихлим голосом

Виродки, в яких вселився

Нікчемний Дух Заздрощів.

Зніс мої палаци дивовижної уяви,

Залишивши смердючий дим –

Хрипкий кашель повалених руїн…

Невже ти думаєш, що я лінивий,

Ворожа багнюко?

Я візьму розбиті цегли,

Обпалені по бокам

І поскладаю все назад.

Усі будинки архітектури моєї фантазії зведу,

Всі площі із бузковою бруківкою простелю

І знову повернусь в свій дім,

Босими ногами пройдусь,

Всміхнусь… Заблукаю так,

Що хоч гукали би роками,

Та я не покину більш себе.